21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи. Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.
З CEO волонтерського фонду “April” та правничої компанії “April Consult” Юрієм Танасійчуком ми поговорили про гідність, свободу і стійкість – попри всі турбулентні події, які мають місце.
– Юрію, Гідність та Свобода – про що для тебе ці слова? В контексті дня 21 листопада та й загалом
– 21 листопада – одна з пікових точок нашої історії. Втім, свобода і гідність – це точно більше, ніж про один день у році.
Гідність – вона включає в себе свободу, свободу вибору, свободу дій, але гідність – це складніша свобода і складніший вибір. Гідність – це вже завершена дія, вона або є, або немає, як і свобода. Але якщо свобода залишає право вибору завжди, то гідність спонукає до вчинення певних дій, аби її зберегти. Воно мені отак бачиться смислово, історично і фундаментально.
Гідність держави, нації, історична гідність – це, власне, про те, що маючи складний вибір, обирається, можливо, більш небезпечний, більш ризиковий, але більш справжній шлях. І так, в нашій історії було, коли втрачалася ситуативно свобода, але не втрачалася гідність, а тому – тому свобода поверталася, Бо, втративши гідність, свободи, мабуть що, не повернеш. І якщо ми вже беремо новітню 30-літню історію України, оцей непростий, але гідний шлях – це точно дві революції, Помаранчева і Революція Гідності, це точно початок бойових дій на Донбасі 2014-го і широкомасштабна війна, яка триває, найкривавіша в Європі у всіх сенсах. Коли тебе як країну, як націю, хочуть проковтнути, знищити, стерти, затоптати – це теж питання виклику і питання гідності. Гідності нації, де люди об’єднуться, аби відстояти своє право на бути, бути собою. Ось це – про гідність. І ми доводимо, що ця гідність в нас є. Дуже важка, дуже вистраждана, з непростою долею, але вона в нас є і вона тримає і суспільство, і суверенітет, і зрештою, українську мову втримує від тотальної внутрішньої експансії москальського наріччя.
– Гідність – це в тому числі про дію. Що спонукає тебе всі ці роки, з 2014 року, займатися волонтерською справою? Що тебе тримає?
– Все насправді просто.
Перше – з 2014-го року я також батько. І для мене дуже важливо, щоб діти бачили що роблять батьки, як діють в важких ситуаціях. Це ми зараз в тому числі маємо на увазі війну, залишитись в Україні, бути тут, діяти. Це важливо. І це дає виключно волонтерство – не ситуативне, не одноразове, а волонтерство як шлях, напевно.
Мені точно близька східнояпонська думка про те, що у самурая немає мети, в самурая є шлях. І мені здається, що ми теж по цьому шляху зараз йдемо. І що в волонтерстві ніби є підмета кожен раз, але в цілому є доволі непростий шлях. Складний шлях.
Друге – я хочу жити в значно кращій Україні. Не словами, не сльозами, не плачами, не бідканням що там в нас щось не виходить. А просто хочу бути частиною цієї кращої країни. І наша спільноту, і себе – однозначно до цієї кращої частини відношу.
Третє – є історично-ідеологічна мета. Оскільки теперішня волонтерська діяльність – це насамперед про опір і про нанесення можливої історичної поразки москалям, то кожен з тих пунктів – він посилює або тримає в волонтерській діяльності достатньо нормально, без емоційних опусків рук коли важко, і без гонитви за медальками, грамотами, нагородами, що дуже паразитує волонтерську діяльність в нашому суспільстві.
Пригадались 2018-2019 роки, коли більшість рухів притихли. Мені було в кайф працювати з Силами спеціальних операцій і робити, як у відомій пісні Рифмастера, “тихо прийшов, тихо пішов”. І так само ми натихо допомагали по тих технічних засобах, які необхідні були хлопцям для, скажімо так, стримування ДРГ терористів, які себе називали ополченцями. І ця робота з справжніми воїнами, точкова, вона приносила насолоду, розуміння того, що ми творимо історію разом, якусь невелику, можливо і незнану, і неописану потім в книжках, але точно історію.
Так же є зараз. Знайшли, дістали деколи мало не з-під землі, завезли, передали, робота робиться. І чуєшся в силі, бо робиш заради великої мети.
– Яке найбільше твоє захоплення і розчарування останніх років?
– І захоплення людьми, і розчарування людьми. Воно в 2022 році повторилось. Бо при такому емоційному сплеску суспільства було сподівання, що період тотального єднання протягнеться максимально довго. Сталося трохи не так.
Було сподівання, що надвелика частина суспільства нарешті змінилась, і, наприклад, перестане тільки говорити про те, що не треба давати хабарі, а тим більше під час війни, а справді перестане давати хабарі, якщо до того давала – чиновникам за рішення, за лобіювання тощо. І ці сподівання, що зміни настали суттєво рішучі – вони не справдились і воно наче пішло по колу. Але все-одно ми стали іншими. Однозначно. І сьогодні нам залишаються дуже прості і зрозумілі речі: багато, якісно, добре працювати, отримувати за це гідну оплату, з цієї гідної оплати виділяти ту частину, яка можлива, для того, щоб посилювати військо, тримати оборону. І навіть якщо б у нас військо було в рази краще забезпечене, все-одно важливо було б, щоб суспільство, навіть при великому забезпеченні, робило б це забезпечення ще кращим, додаючи своїм воїнам віри, сили, енергії. Отже – багато і якісно працювати, донатити, забезпечувати військо, відмовлятися від всяких москальських пошестей, в тому числі їх “язика”, в тому числі звичайово-обрядових речей, які були нам нав’язані як начебто українські – і будувати успішне українське суспільство, успішну країну.
Ця війна показала, що Європа, навіть в 2025-му році, не сприймає Україну повноцінним партнером, повноцінним гравцем на політичній мапі, не будемо говорити про економічну. А можливо не сприймає на політичній, бо немає економічної мапи і аргументів надважливих. Зрештою, і Сполучені Штати Америки всі розуміємо, як себе тепер поводять, достатньо було провести зміну людей в владних інституціях. Тобто – дуже важливо, стратегічно важливо, щоб ми, працюючи над собою, зміцнювали свою гідність, шану до себе і в тому числі там, де нас не шанують, заставляли нас шанувати, навіть якщо це стосується партнерських країн, заходу, будь-якого куточка світу. Бо ту ціну, яку заплатила Україна з 2022 по 2025 рік, а загалом з 2014-го, жодна європейська держава після Другої світової війни навіть приблизно відчути і зрозуміти не зможе. А інтенсивність роботи артилерії на цій війні – не йде в порівняння навіть з боями, які здавались і вписувалися авторами як справжній пекло на Другій світовій війні. Тому ми маємо моральне право вимагати І, так, ми маємо також право на помилки, але важливо їх своєчасно виявляти і виправляти. І, повертаючись, ми маємо моральне, політичне, історичне право самоутверджуватися як рівний партнер великого європейського континенту.
І це – як побажання, як мрія, як розуміння, що я точно краплина в цьому океані, про який мрію, і іншого океану мені і не потрібно.
– Про помилки, міндічів і гроші. І про зимову тисячу – це про підтримку чи подачку, і що робити, якщо відчуваєш нерозуміння від таких чи схожих проєктів?
– Моя позиція щодо зимової тисячі: були б в мене можливості і воля (звісно ж, це саркастично або іронія), але я б повернув також тисячу Тимошенко, і це все разом задонатив би на технічну підтримку Сил оборони України. Найлегше нам, середньому класу, самодостатнім людям, маючи тверде і впевнене почуття гідності, просто принципово відмовитися від отримання будь-яких підтримок і подачок, які, швидше за все, мають іншу мету, ніж підтримка суспільства у непростий період зими, дозволю собі таке припущення.
Так ось, я думаю, що правильно застосувавши нашу гідність, наше право впливати на ситуацію, потрібно подавати заявку на цю зимову тисячу, отримувати її – і скеровувати волонтерським фондам саме на технічне оснащення різних підрозділів ЗСУ, Національної гвардії, Служби безпеки, прикордонників України. Ми маємо розуміти, що отримати цю тисячу і скерувати її на потреби фронту – це наше ручне управління частиною податків, яких ми сплатили, і частиною фінансової допомоги наших західних партнерів. Це наше ручне управління, яке виключає будь-який вплив всяких міндічів і цього безглуздя, цієї радянської, пострадянської наволочі, брехні (я не перебільшую з епітетами, я саме так і вважаю). Брехні, яка має місце і паразитує, плодячи примітивні, наглі, величезні корупційні схеми, купляючи масу людей, залучаючи масу виконавців. Ось це – простий метод керувати, бодай тисячою, оминаючи будь-яких міндічів.
Що стосується Міндіча, я вважаю, що слідчі дії мають бути такими, що будуть висунені звинувачення ще великій групі осіб, в тому числі топ-посадовців, в тому числі не топ-посадовців, але потужних виконавців в реалізації цих схем, директорів, управлінців, які брали участь, робили ці відкати, реалізовували, втілювали їх життя.
Ми можемо говорити про добру сотню людей, які були основними реалізаторами цих величезних корупційних схем. Я сподіваюся, що для них наступить справедливе покарання, саме справедливе покарання відповідно до чинних норм Кримінального кодексу України. І сподіваюсь, що життя і здоров’я детективів буде потужно захищено і українськими правоохоронними органами, які здійснюють це розслідування, і що іноземними партнерами дуже чітко і зрозуміло пояснено українському політичному есеблішменту, так званому, який на сьогодні є, щоб ці справи дійшли до логічного завершення.
А цим топ-корупціонерам, їхнім союзникам, їхнім сподвижникам і наслідникам, я їм щиро бажаю провести всі інші дні не просто в пенітенціарних установах, а бажано ще й в глибокому моральному вигнанні. І це, мабуть, буде справедливо до того удару, який вони, як внутрішній ворог, зробили сьогодні по суверенітету України.
– І наостанку: твої побажання в цей день
– Наше покоління прожило і проживає, важкі, але історично самостверджуючі періоди.
Ми всі дуже змінилися. При всіх наших слабких сторонах, ми стали значно сильнішими, про це варто пам’ятати і варто це продовжувати. Тільки таким, на жаль, шляхом, оцей советicus, оцей паразитизм радянський в нас є шанс витіснити з суспільства, з своїх мізків, своїх вчинків, своїх дій.
Я дуже вірив в те, що буде Помаранчева революція. Будучи тоді студентом, бував на різних таборах, вишколах, круглих столах. Тоді мені вірилось, що Україна може здійснити революцію, коли, наприклад, ціле покоління віку моїх батьків ставило це під сумнів – хоча пройшло революцію на Граніті. Друге, я помилявся в листопаді 2013 року, бо на той час думав, що ми настільки багато помилок допустили, що другу революцію, яка стала Революцією Гідності, фактично неможливо буде реалізувати. Я з такою думкою пробув, ну, можливо, днів 4-5 після моменту кривавого побиття студентів на Майдані. Я це дуже добре пам’ятаю, брав участь в цьому мільйонному мітингу в Києві і вертався додому з думкою, що це все надто сумно і, мабуть, повторити неможливо. Дякувати долі, що ця думка прожила недовго і обернулася силою, щоб з новими діями наново почати будувати країну вже в 2014 році.
Історія державності України зараз перед величезною загрозою, ми її ще не вирішили, майбутнього що Україна буде – ще не вирішили. І це не голосні слова, ми справді ще не вирішили майбутнього – чи буде Україна. А вирішувати це можна або в Силах оборони України, або кожен день для Сил оборони України. Один, єдиний, простий і надійний метод і рецепт.
Я закликаю суспільство словами нашої великої Лесі Українки – “без надії таки сподіваюсь” – руками, думками, ресурсами щодня працювати на Сили оборони України, і разом наносити нищівного тотального, болючого, разючого удару нашим вбивцям, катам і гвалтівникам. І це буде і збереження державності, і встановлення справедливості. І це буде про свободу і гідність. Тільки так.